Коли мене розріжуть на частини,
Розкидають по згубленій Голгофі,
І між рядків у чотирьох письмах
Хтось із святих ще поцілує білі ноги,
Мій імператор Костянтин востане,
Збудує ще одну гробницю.
Я знов воскресну! І не перестану!
Я, люди, – арамейська таємниця!
Із слів моїх впувайте невідоме,
І знайте, на Голгофі хоронили
Не тільки тіло Боже і святове,
Але й адамів, що вони грішили…
Твій сивокосий командир оголосив війну за мир.
А я заплакала…
І ангел правду оголив дрібними фактами.
Я роздягнуся і впаду в твої коліна.
Не помирай. Живи іще, моя Країно.
Любов з любов’ю
чомусь любов не передати повітряно-капельним
не злизати. не внюхати. не вколоти.
а як же ж ти будеш незакохана падати
об гілляку рвати свої честь, колготи.
чим далі тим глибше. двоякі фрази
і ти сама від себе божеволієш
а я помітив. я збагнув одразу
ти не цілуєш – ти мене загоюєш!
Любов. взамін любові.
Любов з любов’ю.
Справді гоїш.
Бо не пасує
Як хвіст у ящірки, не відросте
Кохання втрачене безвісти.
Це, власне, ампутація. Пече.
Було. Було… А потім раптом щезнуло.
І спирт не пий. Не пий сироп.
І пустоту не заповняй тілесно.
До ран не прикладай чужих жінок.
Бо не пасує тобі інша. Чесно.
Зникни.
Висохни, немов роса на травах.
Перецвіти, як дикої акації китиця.
Пересяй, щоб підранок тебе не згадала!
І, нарешті, перестань уже мені снитися…